паючи їм зміст і якість зовнішніми формами божеського фетишу. Так було перед віками, коли московські маси йшли добровільно на кострища в спорі між собою — трьома чи двома «перстами» хреститися; має чи не має бути якась літера в церковних книгах? Пізніше ці характерні психолоґічні риси виявилися в примітивнім «народолюбстві» московської радикальної інтелігенції, в хворобливому душевному «самоколупанні» достоєвщини, в нігілізмі «нєчаєвщини», в «цареславному» ідолопоклонстві, і, нарешті, в московському большевизмі. Духове напруження москаля ніколи не буває радісне і творче; його незмінно супроводить гістерія, аскетизм, якась фатальність і нездорова екзальтація (в тому, що большевизм увів у свою практику т. зв. «ентузіязм», немає нічого випадкового…).
Продукт московського духа й культури — Лєнін переніс усі ці прикмети і на свій комунізм. Останній творила секта непримирених фанатиків, що жили й ділали силами екзальтованого духово-волевого напруження. Лєнінську «стару ґвардію» визначав гарячковий ідейний порив, спрямований до здобуття поставлених цілей; це властиво кажучи були аскети-містики, що ціль свойого існування бачили в боротьбі за уроєні теорії. Комуністичний рух у Росії, змагаючися за — панування марксівської матеріялістичної концепції в світі — самий водночас живився силами волевої й ідейної цілеспрямованости.
Це й визначило його перспективи. Бо коли прийшла рішаюча година, він — нівелюючий усі
