тися над розглядом процесу внутрішнього розкладу большевицького партійного активу. Вкажемо тільки, що з кожним роком цей процес усе поглиблювався й дійшов тепер свойого завершення у формах сталінського режиму. Режим Сталіна — це вже навіть не диктатура компартії, це нічим не обмежувана автократична деспотія людини, що звівши себе самого на височінь «ґеніяльного вождя» й «отця народов» — порядкує життя величезної країни по власній уподобі, спираючися на гурт підібраних преторіянців — «апаратників». Так большевицька диктатура, з початкового засобу досягнення поставлених проґрамових цілей, перетворилася в персоналістичний режим сталінізму, що став самоціллю.
Сталінізм — це льоґічний наслідок примітивної проґрами большевизму, що свою ціль добачувала в механічному спрощуванні всіх різноманітних елєментів життя та здійснювала її методами брутального, кривавого терору. Хвора концепція не могла створити здорових форм суспільного існування! Всяка диктатура, коли вона оперта на постійному політичному терорі і здушенні всіх виявів самодіяльности народу, стає ціллю в собі; вона водночас закономірно звужує і ту нетривку базу, на якій сама тримається. Так сталося і з диктатурою большевизму. Опанувавши владу та посівши всі звязані з нею соціяльні привілеї і матеріяльні користі — большевицька кліка все більше замикалася в собі. Вслід за «нетрудовими» елєментами, від неї стали відриватися й ті соціяльні верстви, які спо-
