льоґію. Її революційні пориви згасли. Сучасне її наставлення — це бажання безжурного уживання плодів «соціялізму»… для себе самої! Теоретичні ідеали, змагання, нове життя, нова людина — де всі ці кличі, що колись захоплювали «стару ґвардію» Лєніна й казали їй кривавитися на революційних барикадах?! Ця «стара ґвардія» давно вже зігнила в підвалях ҐПУ, а її ідеали для сталінських можновладців — це вже не більше, як «лєвацкая балтавня»… Всі вони станули вже політичними «реалістами»!
Поряд з цим переродженням компартії в бюрократичну кліку, змінилися погляди сучасного большевизму й на істоту та мету держави. Ця остання вже перестала бути для нього тільки «прикрою необхідністю»… По інерції ще й тепер виголошуючи святочні інтернаціональні й соціялістичні формули — сталінізм на ділі служить культові великодержавности, і то великодержавности московської — відновивши традиції колишніх царів. Це й не диво. Поставивши своєю ціллю вдержання влади для самої влади, большевизм неминуче мусів спертися на ту орґанізаційну базу, яка цю владу може найкраще забезпечити: на державу. Він звичайно не від того, щоб при слушній нагоді посісти й цілий світ при допомозі «пролєтарської революції»… Але де є певність, що це вдасться? Хто може ручити, що при збройному зударі з зовнішними державними потугами, Совєтський Союз не розвалиться як гарбуз під ударом дрючка?! Тому большевизм воліє задовольнятися наразі тими можливостями панування, які дає йому СССР. «Кра-
