ючи, часто в невловимих формах, їх орґанічні національні первні, що знову в усій своїй силі виявляються назверх тоді, коли окупаційна система занепадає з тих чи інших причин розкладу. В цих явищах виявляється ірраціональна природа нації й закон її орґанічности. Діяння цього закону дошкульно зазнала на собі й стара російська імперія. Досить було їй зазнати революційного потрясения в 1917. р., як поневолені нею народи одразу виявили свої відосередні гони. За кілька місяців революційного розкладу Росії повстали Українська, Польська, Білоруська, Фінляндська, Кавказькі і інші республики, що зачали збройну боротьбу з надломленим московським імперіялізмом.
Перед подібним, як і стара російська імперія, завданням розвязки національного питання — станув і большевизм, опанувавши владу. І вже спочатку було ясно, що він, будучи орґанічним породженням московської духовости та її імперського «месіянства», лоґічно й неминуче піде шляхами старого асиміляторства поневолених народів. Але в процесі своєї тактичної еволюції, т. зв. національна політика лєнінизму прибрала дещо відмінні (від царської Росії) зовнішні форми. Цю відмінність обумовляли наступні причини.
Першою з них була та, що большевизм, базуючи свій світогляд на історичному й діялектичному матеріялізмі — спочатку взагалі недоцінював націю, як явище спіритуальне й орґанічне. Духовість і світ ідей були для нього тільки функціями, чи «надбудовою» матерії (мате-
