сизму і ніби їх толерувала, декларуючи ліберальні засади самоозначення (включно аж до «відділення»…); в плані ж практичному — не хотіла допустити до розриву цих рухів із московською імперською системою, і тому їх поборювала. Сприятливу для большевизму розвязку національних проблем мала дати славнозвісна «національна формою й соціялістична змістом» політика… Звідси вийшли «українізації», «білорусизації», та інші тактичні маневри совєтської влади, при допомозі яких вона сподівалася «одомашнити» національні рухи, зробити їх реґіональними та розрядити їхній, небезпечний для Москви, динамізм. З усіх цих планів нічого корисного для большевизму не вийшло! Він і тут опинився в сліпому куті. Сподіючися зробити з поневолених націй знаряддя для свойого експериментаторства, він — цього не хотячи — сам творив для них відборонні позиції.
Сталінізм зрозумів безнадійність цієї політики. Після довгих і складних «хирурґічних» операцій над теоріями большевизму, він кінець кінцем продеклярував культ «общаво атєчєства» і завернув у випробований досвідом століть форватер старого московського асиміляторства. Але було вже запізно! Засів, зроблений відродженням і боротьбою поневолених народів, дав сильні й буйні поростки, яких не вирвуть уже жадні репресії. Момент для цього червона Москва прогаяла!
В боротьбі з поневоленими націями СССР, яка з кожним роком прибирає все гостріших форм, сталінізм послуговується подвійною мето-
