го до льоґічного завершення — комуністичного устрою світового суспільства.
Як бачимо, в єдиному раніше таборі соціял-демократії станули проти себе дві опозиційні, а згодом і ворожі ґрупи: революційні максималісти й еволюційні мінімалісти. Звідси вийшли й назви: «большевиків», себто тих, що заступали революційну максимальну проґраму, і «меншевиків», що схилялися до опортуністичної мінімальної проґрами й тактики.
Лєнінові годі було відмовити в прозорливості й у правильному відчутті моторичних двигунів життя… Коли західньо-европейська, а під її впливом і московська «меншевицька» соціял-демократія, потопали в хаосі мертвої й бездушної теоретичної схолястики, Лєнін відчував, що перемога комуно-соціялізму залежить насамперед від духово-волевого напруження акції. Фанатик марксизму, він водночас визначався певними внутрішніми прикметами, що скорше характеризують визнавців волюнтаристичного світогляду… В цьому парадоксі знаходила, зокрема, свій вияв і московська духовість — з її «роздвоєністю» й суперечностями — яку Европа визначає багатозначним (але безпідставним терміном «l'âme slave»… («словянська душа»).
Бо подібними внутрішніми прикметами характеризувалася і більшість московських соціялістів — відрізняючися цим від західньо-европейських, дарма, що виходили вони з анальоґічних доктрин і теорій. На це склалися особливі матеріяльні й психольоґічні причини.
В Европі соціялістичний рух у значній мі
