практичному житті, всі ці інтелєктуали перетворювали їх у своєманітну романтику, де реалізм заступався чуттям, мріями, серцем і сентиментальними емоціями — отже тими виявами, що від марксівських «закономірностей» стояли доволі далеко… В цей спосіб здушена абсолютистичним царатом московська інтелєктуальна еліта шукала виходу для своєї суспільної активности.
У витворенні згаданих прикмет московського соціялізму, певну ролю відограли й особливості московського духа та психольоґії. В них глибоко, від віків, закорінені первні своєманітної містики, що надають їм то характеру пасивної «стоячої води», то раптового стихійного шалу… Московську духовість визначає якась хороблива роздвоєність, орґанічна нехіть до позитивних конструкцій; рвучкі хаотичні пориви — з їх тенденцією заперечувати закінчений духовий лад, і спрямованістю до містичного невідомого. В цій духовості парадоксально сполучається релятивізм і фанатизм; аскетизм і буйна «широка» натура; нехіть до самодисципліни, а водночас нахил до деспотизму; нігілізм і пристрасна снага до доґматів і «вічних прав». Ця її субстанція виділяє з себе якісь трійливі випари, що вражають позитивний у свойому творчому укладі дух Окциденту й є для нього деструктивними.
Вся політична й культурна історія Москви характеризується цими духовими катаклізмами, що при всій своїй глибині мають незмінні в часі прикмети якоїсь патолоґії, яка вульґарно спрощує різноманітний світ ідей і явищ, засту-
