Сторінка:Сьвіт. Том 2. 1907.pdf/105

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана


СРІБНІ ГРОШІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО


„„В печалях і в трудах і в клопотах щодениих, Що люде "дно “дного мов игом бременять Задля химер своїх, чи баришів злиденних, Поки я призову к собі іх душі вспять"".

П. Кулїш.

Найвисший дар. приcьвячений Ганнї Барвінок. Ть рождена воспламенять Воображеніе поетовь,

Пушкино» Летїло дві душі на крилах уповання, На крилах віри в жизнь всемірного добра... Упившись нектаром сьвятого закохання, Ся пара чистих душ вінок із роз несла.

„ І кожному, як нам достойним в любій парі, Дає він вічних роз пахущих на вінок, І кожна пара, так блаженная, верстає Дорогу до його небесних домівок. І покидаючи обителї людскі

І все, що розами в моїй душі цьвіло, Бажаю, щоб знов хтось знав радощі сьвятії, Як дано серденьку моєму се було.

Рече одна одній: „Оце ми покидаєм І топимо людськї, в запоміннї дари. Незримо для людей над міром пролїтаєм. Байдужні нам царства, байдужні нам царі,

„Скажи менї, моє розумне закоханнє, — Ти знав сей дольний мір, ти всяких знав людей. Кому нам передать сей дар очарування, Сю честь, чеснїйшу вcїх заслужених честей ?

Байдужна слава їх, і все, що рідна мова. У струнах золотих вікам передала... І навіть вcї піснї, що муза суєслова Ними у серденько моє восторг лила...

„Нехай і той, чи та, увінчана, шукає, Як я тебе колись шукала між людьми, І сим вінком його на радощі вінчає, І сьвітить серцем він, як тихий сьвіть у тьмі".

Один вінок любви, сьвятого закохання,

Що ним було одно “дного вінчали ми, Нехай зостанеть ся, як дар очарування

-Ровен сей дар тому, щоб мертвих воскрешати, Або безсмертний дух серед людей рождать. Тим над усї честї повинен він стояти : Любов бо в серце влить — се Божа благодать.

У достойнїйшої істоти на землї,

Дар уловлять серця у ту любви науку, Що нас понад людьми з тобою вознесла,

„Воистину! (рече сподружений до неї) Бо й ті, що струнами рокочуть, як Боян, Прекладують його над всякі апогеї. Се царь сердець людських, самодержавний пан !

Що підіймала нас над всяке горе й муку І нам ще на землї пізнати рай дала. Бо инше все — мана ; єдино на потребу Любити ближнього, як любиш сам себе.

Ти ближний з ближних мій, підняв ти мене к небу: Більш, нїж саму себе, любила я тебе. „ І ce oн то є й воно, про що працюють люде, Про що художества й наук вони дойшли, Про що турбують як зземлї. нами дальше буде, І хочуть осягти уcї ся, концї „Я в серденьку моїм вселенную носила, Як між людьми тебе мов сьвіт у тьмі знайшла. Тебе свого ума царем настановила, І з роз тобі вінок на голову сплела.

е

Над всї дари сей дар, над вcї чести панує.... Тим розовий вінок, прийнявши з Божих рух, Нехай блаженна душа його шанує, Забвення талїсман гірких житейстких мук. „І в Господа про те в самого поспитаєм. Кому сю благодать, з дарів найвисший дар У спадок передать, між людьми подобає, Одраду із одрад, cьвященний жизнї жар. „Скажімо : Господи ! Не многим из немногих

Ти дарував талан любити без кінця, Любовю вознестись понад зьвірів двоногих

„Благословенні cї квітки незiвянущі Госшодь любви менї незримо показав:

І возлетїть людьми до тебе, до Отця.

Нехай вони, рече, про всі віки грядущі

„Вкажи нам, хто з людей живих правдиво стоїть

-Благоухають, щоб ваш мір одраду мав,

Носити сей вінець на чесній голові, 97