Захарко. Волочіння... Скільки? Макітра. А, ну? Захарко. Три! Макітра. Чотирі! Захарко. Три! Макітра. Не крути, голубчику,— чотирі. Захарко. Який бо, ви, звиняйте, брехун, Петровичу. Я-ж і з вами торгувався? Макітра. Торгувався. А коли це було? Захарко. Об-Покрові торік. Макітра. Ай-ай-ай! Отакі несознательні люди пішли. Пудик проценту набігло, — і то їм багато. Захарко. То ви-б так і казали. Справедливість люблю. Одинацять, так одинацять, а проценти—слова нєт. Давайте руку. Макітра. (Простягає руку). Захарко. (Б'є по руці). Квиті. Макітра. (Присідає) Кви-и-ті... Ху! Вдарив Я К . . . (Махнув рукою і об підпорку відтину). А-а!.. (Хватає пальці в рота). Захарко. (Непомітно всміхнувся). Станьте сюди. Макітра. Так прошу вже — не задержуй, пожалуста. Захарко. Та що ви? Слава богу, вродило трохи. Завтра їду в поле, а там тиж день, другий—обмолочу... Макітра. Я знаю. За тобою не пропаде... Піду ось ще до Вартоломея, він у мене позичав трохи. Скупенький чоловічок. (Виходить, але зупиняється). Так не забувай, Захарку — дванацять же... і Вийшов). Захарко.Та дванацять... болячок тобі в пельку. Макітра. Га? Захарко. Не турбуйтесь, кажу. (Подивився Макітрі у слід, покрутив головою, вертає до хати і сідає знов до косу. Подвір'ям виходить Гордій. Він іде помалу, підходить до Захарка й сідає мовчки поруч). Захарко. Пошабашив уже Гордій. Не так пошабашив, як по правді сказати закортіло. Захарко. (Чудно подивився, усміхнувся). І акти від гріха? |
Гордій. Га? Захарко. Втік, кажу, від гріха? Гордій. (Знизує плечима). А мєні його страшно! Я собіт постановив — не сіявши перебуду, ну, брате, нога його не ступить на подвір'я. Звесний супчик. Поза торік... Захарко. Підожди... Ти це про кого? Гордій. Та про Петровича-ж. Він, брат, позаторік мало не угробив мене. А оце дивлюсь від тебе шмигнув— ну, думаю, вскочив Захарко— піду, лишень, розпитаю. Захарко. На мені не поїде. Гордій. І багато винен? Захарко. Та що там—дванацять. Гордій. Оранка? Захарко. Оранка. Гордій. Воно то, звісно, не багато, як на цей врожай; ну, тільки, брат, не наплатишся. Кожного року по дванацять, так за кілька років у самого, брат, у по вітці іржатиме. Захарко. Конешно. Бачив який у комунців вкинув цього року. Гордій. Це де? Захарко. Та де-ж! На лану, за містом. Там же й моя поруч. Гордій. Не бачив. Захарко. Ой там же, сукиного сина, й хліб. Ну, побий мене бог, як очерета. Гордій. Да-а. Присоглашали тоді-ж-таки, як виходили на комуну жити, й мене. Подумав, подумав—хто зна як воно буде, а тут ще й стара— або закопай, каже мене живцем, або в комуну не веди (Крутнув головою). Захарко. А я так як раз навпаки. Моя, Марта, жить мені тоді не давала:—веди та й веди в комуну, нехай і я там ходи тиму, де колись грапська бариня. Прошибли, звісно. Гордій. А тепер? Захарко. Тепер конешно. На комунському жниварки торохтітимуть, а я ось клепаю, та не знаю, чи й вкошу. Гордій. Завтра думаєш? |
Сторінка:Сільський театр №7 (1926).pdf/7
Ця сторінка вичитана
