Захарко. Та думка — завтра, бо там ще день і сипатиметься. Гордій. Пора. пора. Комуна он сьогодні ранком рушила. Захарко. Рушимо й ми. (Пробує косу). О! Голос Марти з подвір‘я. Захарку-у-у! Захарко. (Глянув, кинувся). І-і-і ти, теля... Бицюню, бицюню... Голос Марти. Пе-рей-май! Захарко. Биць-биць-биць... (Побіг навгород). Гордій. (Постояв трохи, попробував косу,виходить). Павза. (Вертає Захарко, за ним Марта). Захарко. А де-ж Уляна? Марта. Уляна? А послала до комуни тобі по грабки. Забув чи що? Захарко. То це вона й досі ходить? Марта. Уже. Захарко. Та не „уже“ , а ходитимуть по тобі ті грабки, як я бачу. Марта. Здоров пив. Так вона тобі й летітиме. Може з ким зустрілась, з по другою... (Сідають на призьбі). Захарко. „З подругою“. Он сонце вже сідає... „З подругою“. (Павза). Захарко. Слухай, Марта, чого я тебе питатиму. Марта. (Повернулась). Захарко. Та тільки не крути. До кого Уляна бігає? Марта. (Одвернулась). Захарко. Ач яка резолюція! Марта. І бачить не бачила, й чути не чула. А що дівка погуляти вийде, на те й молодощі. Захарко. (Б‘є себе в груди). Та батько я вам чи не батько? Марта. І я не мачуха. Захарко. Тобі про те більше знати. Тільки не буде діла. Марта. (Швидко повернулась до Захарка). Захарко. Отакий я. Марта. І овсі не страшний! Захарко. Не страшний? |
(Мовчанка). Захарко. До камунських? Марта. Спитай як прийде у неї. Захарко. (Стукає по призьбі кулаком). Марта. Хоч і хату мені розвали, а гуляти дівці не закажеш. Не маленька, слава богу. Захарко. Ото-ж то й є. Ото-ж то за її вроду на злочин не один піде. Марта. Бо не в тебе пішла. Захарко. (З любов‘ю подивився на Марту. Марта на нього. Усміхнулась). Марта. Старі, кажуть, дурні. Захарко. Дивлюсь я на Уляну, — ну ви лита ти дівкою: і очі ті, і стан той, і хода... Марта. (Лагідно). Та гірше мабуть мені було від мого батька за тебе, ніж Уляні. Та-а-ай часи тепер не ті, Захарку. На уздечку дівки не водитимеш. І доля наша бабська не тим шляхом іде... Захарко. Або я ворог своїй дочці? Та мушу-ж я знати, куди воно йдеться? Хто. Що. Марта. Куди закандзюбилось — туди й йдеться. А час голівку до батьківських ніг нахилити. Захарко. От і не любив я тебе за твою вдачу, та привів нечистий. Знаєш же идоле. Марта. Чи я їй в серце лазила? Захарко. У серце то не лазила, а от на язичку сиділа. Н-н-ну! Марта. (Закопилила губу). (Вулицею до двору підходять Уляна й Левко. Стали, розмовляють). Марта. (Помітила, зайорзала). Може ти, Захарку, вечеряти хочеш? Ходім я тобі... Захарко. Ну й лисиця! Марта. (Усміхнулась, верне розмову на инше). Коли я ще дівувала, було прийду оце світом—де була? Ну й почну. Слухає, слухає батько лисиця і є лисиця. Засміється, тай потім, а раз... (Розмовляють тихо. Марта ввесь час силкується відвернути Захарків погляд із вулиці). |
6
