На вулиці.
Уляна. (У руках її паліччя на грабки). Ох, і буде мені від батька! Левко. За мене? Уляна. Різка не розбира за кого. Левко. От капосна різка. І таки дошкуля? Уляна. (Горнеться до Левка). За тебе? За тебе ні! (Голубляться). {{c|На подвір'ї. Марта. Ох, і спати час! Захарко. А капосної дівки нема. От може й не влучу, коли скажу, и щось мене наче штовхає — до комунських вона бігає. Марта. А як до комунських? Не люди чи що? Захарко. Та я знаю, знаю. Тобі саме стежка. Марта. Чи не хазяї може? Мене-б слухав — чоловіком би був. Захарко. (Зайорзав). Уйми, сороко! Вже тебе зятьок комунський не нагодує — там робити треба, щоб їсти. Марта. Дурний і є, дурний. Захарко. (Одвернувся. Тим часом Уляна, по прощавшись із Левком, прямує через перелаз до хати. Левко пішов вулицею). Марта. От і Уляна. Дали? Уляна. Насилу випросила. Захарко. (Бере з Уляниних рук чи замашні, дивлячись то Уляну). Марта. Ну, будемо вечеряти. Уляна. То ми вечерятимемо в хаті? Марта. Ні, мабуть, простилай на дворі. (Уляна йде в хату, виносить килимок. Вечерю ладf~f.fi недалеко порога. Захарко поніс паліччя до повітки, крутячи головою). Марта. (До Уляни впівголоса). Було-б тобі сьогодні! Уляна. Сердився? Марта. Часу тобі не буде, що ти приперлася з ним завидна? Скажи—спасибі, що забалакала отут батька. |
Уляна. (Цілує матір). Марта. То-ж то. (Оглянулась). А що він? Уляна. Каже, хоч сьогодні— примуть. Марта. Коли-б ужо, бо задушать кляті злидні. А раз тебе візьме-е-е, то ми й за придане зійдем. Комуні руки потрібні. (Знов озернулася). От коли-б тільки батько не довідався завчасно — страхбоюся, щоб не нашкодив. (Замовкло, бачучи, що вертає Захарко).
(Сідають вечеряти). Захарко. Воно-б уже давно треба було-б облягтись, бо взавтра стромлятимете обидві носа у стерню. Марта. Аби ти не стромляв. Уляна. А комуна сьогодні ранком поїхала. Захарко. (Глянув на Уляну). Комуна... Марта. Вони досі півлану зняли. Звісно машинами. Захарко. Машинами й дурень каші нава рить. Марта. А от ти не схотів. Захарко. А на віщо мені машина, коли ти в мене цілий двигун? Уляна. (Зареготавшись, захлинулась, кашляв). Захарко. А ну! Уляна. А чого-ж ви? Павза. Уляну розпирає від сміху. Марта сидить мов пава. Захарко довечерює. Десь недалеко заводить жіно чий голос: Коли-б швидче вечір, Та й повечоріло Може-б моє серденько, Та й повеселіло... (Підхоплює гурт дівчат).
вечеряти, слухає) Не дадуть (Мимо двору проходить Левко, подивився на под вір'я, кашлянув. Уляна почула, кинулась). Захарко. (Помітив). Ну, так, ЩО вже й повечеряв. (Дивиться на Уляну, говорить до А спати стели мені в сінях. Левко. (Зазираючи на подвір'я, не голосно). Кхи! Уляна. (Заклала руки за спину, робить знак, щоб Марти). мовчав).
|
Сторінка:Сільський театр №7 (1926).pdf/9
Ця сторінка ще не вичитана