Вплив законів московської граматики видно в наших авторів і на відміні чужих слів. Я маю тут на думці власні йменики на -о. Закінчення -о в імеників для московської мови — неорґанічне́, таксамо, як закінчення -е, або -і [Heine, Garibaldi], тим то Москалі лишають їх невідмінними; не відміняють вони й українських прізвищ на -о, бо це закінчення для
їхнього вуха чуже. Воно річ зрозуміла для московської мови, але ж зовсім таки незрозуміла для української, що знає йменики на -о, має власні ймення на -о й одміняє їх [тато, Дніпро, Винниченко]. Та, йдучи наосліп за законами московської граматики, українські автори дуже часто не тільки не відміняють чужих імеників на -о [пор. управи Мілану та Ліворно, повернувся з Чікаго, книга Отто — Черв. Шлях II, романи Ахо — Єфр. 78], але часто й українських [пор. Червоний Шлях ч. І. за редакцією Г. Ф. Гринько, посмертна виставка картин Олександра Мурашко Ч. Ш. ч. II, ст. 267. й т. д.]. А, тим часом, коли ми відміняємо всі чужі власні ймена відповідно до їх закінчень, що є в нашій мові, як відміняємо — Цезар [як — лобур], Брентань [як — ткань], Марсей [як — край] і т.д., то так треба й одміняти: Брентано [Брентана, Брентанові, Брентаном… як: Данило], Рікардо [Рікарда, Рікардові… ], Чікаґо [Чікаґа…], Мехіко [не — Мексика, як у нас пишуть під московським упливом] і т. д.[1].
- ↑ Щодо чужих імеників на -е, -і, то їх, я думаю, краще не відміняти [Галичани, під польським упливом — Чехи теж мають такий закон — переводять такі йменики до прикметникової відміни й пишуть Гайного, Ґетому, Манцінього…], хоч Шевченко й пише в „Іржавці“: старого Данта [знах. відм.] — колись у Московщині казали й писали: Дант, і звідсіля появилась і в Шевченка така форма. Іменики на -і, зближаються до імен із церковнослав'янським наростком -ій, і, може, з часом ви-
саме промовляють за те, щоб зазначувати м'ягкість „л“ у чужих словах [II, 3]. Є деякий резон писати тверді голосівки після „л“ у чужих словах [існування в деяких околицях України середнього „л“ (λ), брак окремого значка на мняке „о“] — але ж більше арґументів промовляє за те, щоб „л“ м'ягчити [м'ягке „л“ укр. ближче до середнього західноєвр., ніж тверде] Звичайно, що в нас дуже багато й чути не хоче про м'ягке „л“, та на це знов таки вплинув — московський правопис, де перед деякими [не всіма, а як у нас приписує Академія] голосівками пишеться в чужих словах тверде „л“ [перед „е“ вимовляється мняке „л“, а таксамо, як „л“ стоїть у визвуку (im Auslaut) складу]. В нас інтеліґенція так і говорить [під московським упливом]: телєфон, телєграф [а то й: тєлєфон, а в народі почуєте й: тіліхвон…]
