Таксамо московському впливові треба приписати, що в нас не відміняють деяких імен власних [прізвищ] на а, я, н. пр., Золя, Верґа. Я, власне, не розумію, чому відміняють у нас прізвище Петрарка, а не відміняють тих других[1] [н. пр., у С. Єфремова „М. Коцюбинський“ читаємо: виключивши Золя, Верґа, стор. 71, зараховує Ібсена, Золя, Толстого[1]]. Що за привілєй для чужих імеників на шелестівку, що вони відміняються, а йменики на а, я лишаються невідмінними? Немає в нас імен на а, я, немає таких прізвищ [Кордуба, Чорнодоля]?
Чим тут затирається пень, коли ми скажемо романи Золі, чи новелі Верґи? І нічим инчим тут собі пояснити того явища не можна, як тільки тим, що в московській мові такі прізвища лишаються невідмінними! І далі — чому б нам не відміняти чужих прізвищ на двозвук [au, eu — у нас писати треба: ав, ев], таких, як Ляндав [Landau], Нордав [Nordau]?[2]
Сюди ж треба віднести знеохоту українських авторів, що, за московським упливом ідучи, лишають невідмінними чужі йменники [в нас вони середнього роду], такі, як: пальто, авто, бюро, кіно, бароко, рококо, темпо, фортеп'яно й т. д., вважаючи їх відміну вульґарною [відміняють, мовляв, тільки куховарки!]. Не знаю. Як одміняти йменики: темп, фортеп'ян [московська, чи польська перерібка ориґінальних слів] — то це не вульґарно, коли ж одміняти їх у тій формі, в якій вони дійшли до нас із ориґіналу — то це вже вульґарність! І що воно таке в мові вульґарність, а що невульґарність? Тут рішає одне — чи відміна таких слів для нашої
- ↑ 1,0 1,1 Я думаю, що колись, як у нас загине чуття, що прізвище Толстой — прикметник [а тепер це чуття в нас іще є, бож ми вчились у моск. школі], дарма що це іменик чужий, із чужим для нас прикметниковим закінченням, то ми, може, теж його инакше відмінятимемо, може, так, як усі йменики на -й, як це роблять Поляки вже тепер. Тоді, колись, у тому не буде нічого смішного, дарма що тепер нам видається смішним, як дехто з Галичан, не знаючи моск. мови, скаже: я читав Толстоя…
- ↑ Так цілком вірно каже передавати чужий двозвук au Академія Наук [II, 14]. Тільки ж я б уже не заводив у перед голосівками [Ауе, Шопенгауер], а послідовно далі йшов би за законами нашої мови й писав би: Ав'є, Шопенгав'єр… головно, тоді, як приймається апостроф. А проте в „Червоному Шляху“ пишуть: смерть Нордау [II, 246], хоч і Ландав, але є: Ландав'а (II, 453]…
твориться свій закон, щоб їх так і одміняти, як іменики на -ій [Мартіні, Мартінія, Мартінієві…]; та поки-що краще їх не відміняти.
