дішнє вчительство, виховане на граматиках клясичних мов, не було ще ознайомлене. Звикле до „правил“, „вийнятків“, „формул“, „взірців“ — воно зжахнулося від того, що нічого з цього граматика Стоцького не подавала. Граматики клясичних мов звертали головно увагу на відміну, яка мала велику кількість парадиґм, а далі (головно — латинська граматика) на складню; науку про звуки заступали правила про букви. Граматика ж Стоцького розробляла докладно звучню, зазнайомлювала учня із звуковими законами, освітлювала поодинокі явища, наскільки на це дозволяла шкільна граматика, з акустичного й фізіольоґічного становища, брала на увагу (знову в рямцях шкільного підручника) історичні зміни, одне слово — змальовувала живий образ української мови у сфері звуків. Іще краше виходив цей образ у ділянці відміни іменників із її безліччю прикладів, при чому подані зразки вказували на ту боротьбу, яка тут кипить у мові (головно в чоловічому роді), боротьбу поміж історичними закінченнями й новими, що склалися за анальоґією, з деяких причин перемагають історичні, а то й їх зовсім витискають. Цим і пояснюється, що мова в деяких відмінках (родов. одн., кличн. одн., місцев. одн.) ще не рішилась на одне якесь закінчення в усіх іменників чолов. роду, що в одних відмінках запанувало одне (н. пр., -а), у других — друге закінчення (н. пр., -у), а є ще немало іменників, де живе одне закінчення побіч другого (-а, -у), і то без різниці значіння (н. пр., народу й народа), а то й із різницею у значінні (стола́ — сто́лу, листа́ — ли́сту й т. д.).
Коли дотеперішні граматики, йдучи за Мікльосічевою порівняльною граматикою, за підставу для поділу відміни йменників брали пень іменника і таким чином подавали 5 відмін, проф. Стоцький за вирішний критерій для такого поділу узяв рід іменника, утворив три відміни, в рямцях яких поутворював окремі зразки за твердими, чи мягкими закінченнями в поодиноких відмінках, а в жіночому та середньому роді ще й узяв на увагу приголосівковий пень іменників; відповідно до цього в дальших виданнях шкільної граматики появились окремі назви поодиноких відмін (тверда, мягка, шелестівкова), що робило цілу відміну прозорішою, нагляднішою та для учнів — зрозумілішою.
Те саме треба сказати і про відміну дієслів, яку попередники проф. Стоцького (і Огоновський), проводили за наростками (це й досі обовязує шкільну чеську граматику), змішуючи одну ділянку граматики (словотвір) із другою (відміною). Таким чином, українська граматика перед проф. Стоцьким налічувала — сім відмін (шість т. зв. тематичних: безнаросткова, з наростками -ну-, -ї-, -и-, -а-, -ува- і одна — атематична), хоч із погляду самої відміни
9
