так багато зразків не було треба. Проф. Стоцький узяв за основу для відміни дієслова закінчення 2. ос. одн. (чи 3. ос. множ.) і таким чином звів цілу конюґацію до трьох відмін (-еш, -єш; -иш, -їш; -си), при чому на деякі різниці вказує ще закінчення пня (голосівкове, приголосівкове). Ясна річ, що таке упрощения могло тільки стати у пригоді у школі, а з наукового боку ціла система нічого не тратила. I коли відміна іменників у колах практичних педаґоґів викликувала відпір, коли вчителі, головно середніх шкіл, іще цілі десятки років після появи першого видання „Руської граматики“ не могли погодитися з системою відміни іменників проф. Стоцького і довго ще вчили за Ом. Огоновським, то з дієсловом справа пішла легче, ця відміна відразу в середній школі принялася.
Крім відміни та звучні, у „Граматиці“ був цілком новий підхід до словотвору, де велику вагу покладено на значіння тих наростків та приростків („приставок“ за термінольогією проф. Стоцького), що виявляють свою силу зокрема в українській мові (н. пр., наростки здрібнілих слів), а при дієслові на так звані „види“ (доконаність, недоконаність; протяговість, наворотовість і т. д.), які зміняються через сприросткування та наросткування. Поміщене в додатку до граматики „віршування“ теж освітлювало будову українського вірша з цілком нового погляду. Досі шкільні граматики (н. пр., Огоновського) ізвязували українську ритміку з клясичною метрикою, автори граматик користувалися тут значками, принятими в латинському віршуванні, зазначуючи наголошені склади значком довготи (—), ненаголошені ж значком короткости (˘). Граматика проф. Стоцького відкидає одне і друге, звязує українське віршування з народніми ритмами (коломийка, шумка, колядка…) й користується нотними знаками, щоб, як у співі, віддавати довжину, чи короткість складу; при такій системі постійність наголосу звязана тільки із складами перед пересічкою або на кінці вірша, як воно й є законом у народній ритміці, і як воно виявляється в таких українських поетів, що народньою ритмікою користувалися (Шевченко, Руданський, Федькович і ин.).
Та найбільш таки нового вносила ця граматика у граматичну термінольоґію. Вона зриває зовсім із компромісовими термінами, що їх новіші граматики (навіть Огоновський) поутворювали були на основі церковно-словянської термінольоґії Смотрицького (сущник, приложник, глагол, причастник, і т. д.), а дає зовсім нові, утворені згідно з духом української мови.
Терміни ці проф. Стоцький або поутворював наново (прикметник, іменник, числівник, прислівник, оклик і т. д.), або перебрав із сербської граматики (однина, множина, речення, пор. серб, рече-
10
