пробоєм проти втертих шляхів і принятих уже висновків, тут треба було зводити боротьбу з признаними у світі науковими авторитетами! Так — non multa, sed multum, бо ж усі ці праці визначаються науковою глибиною, великою продуманістю і своєрідністю підходу.
Тієї самої засади („non multa, sed multum“) придержувався проф. Стоцький і як педаґоґ, у своїх вимогах до своїх студентів. Непримирний ворог фразеольоґії, вишуканих слів, запутаних стилістичних висловів, за якими ховалася часто пуста балаканина без змісту, противник безсистемности — він знав обмежити матеріял, потрібний для вчителя середньої школи, до того, що найпотрібніше („всього не можна знати“, „людського життя за мало на те, щоб усе обхопити“), але ж те, що найпотрібніше, опанувати мусів його студент до найглибшої глибини.
При цій нагоді не завадить зазначити, що в такому самому дусі йшли семинаричні вправи на університеті. Не кількість проробленого матеріалу мала своє значіння, а його — поглиблення, докладна і всебічна інтерпретація. Бувало таке, що одна сторінка Федьковичевого оповідання, Несторового літопису, Котляревського „Наталки Полтавки“ й передусім — зовсім невеличкої Шевченкової поезії — займали й кілька годин вправ. Твір розяснювано фільольоґічною методою — з погляду річевого, літературного, історично-літературного, граматичного й т. д., де кожне слово мало свою вагу, де кожне речення, й саме для себе, і у сполуці з иншими, діставало своє освітлення, де кожний образ мусів ставати ясний. Сам добрий декляматор, проф. Стоцький звертав увагу на відповідне відчитування самого твору, при чому не мистецтво виголошення мало з читання виходити, а — повне його зрозуміння. Така підготова в семинарі мусіла дати майбутнім учителям середніх шкіл добру підставу для їх діяльности у школі. I вона таки давала. Зокрема метода інтерпретування Шевченка, засвоєна студентами проф. Стопького, виявилася в низці їх друкованих розвідок із поля Шевченкознавства та у праці „Гуртка Кобзарознавства“, що повстав був на Буковині перед війною й мав за завдання докладну аналізу Шевченкової творчости.
Про те, що всі ці вправи викликували зацікавлення, нічого й говорити. Завзяті і „принципові“ вороги, н. пр., граматики, дивлячись на неї очима тодішніх людей, через рік-два починали любити цей предмет і ставали добрими мовознавцями.
I як учитель народу (він же відкривав сам цілі десятки років читальні) і як шкільний діяч (університетський професор), що
17
