підходив до слухачів із незвичайною простотою й ясністю викладу, що й найважчу річ умів зробити доступною, що ніколи не шкодував часу на вияснювання та повторювання, що відразу ставав зродумілим, приспособлюючись до рівня тих, що його слухали — проф, Стоцький залишив деякі неписані педаґоґічні засади, такі глибокі й такі широкі, однаково потрібні і для вчителя у школі, і для вчителя народу, для народнього робітника. Воріг усякого амбітництва, дарма що шанував і цінив людей із амбіцією, і сам амбітний, він усе захвалював працю в тіні, бед зайвої реклями й без обовязкового в таких випадках фальшу та демаґоґії. Цілком справедливо задначував і своїм власним прикладом засвідчив, що тихого, але впертого працівника саме життя винесе на верх. Сам працьовитий, він, що не знав собі відпочинку, ставив за мету людини в житті — працю, при чому за справжнього працівника вважав того чорного робітника, який ніякої праці не соромиться, який сумлінно виконує ту роботу, за яку взявся, або за яку його поставили. Сам обовязковий і в найменших дрібницях, незвичайно точний, домагався цієї обовязковости від усіх, головно ж від тих, що самі ведуть якусь справу (учителі!), що її перебрали (в громадській роботі), або що їм яку роботу доручили. Непоправний оптиміст, повен віри в успіх праці, як усякий добрий виховник і учитель, вірив у час, що з невсипущою працею приносить успіх. „Хай лише мине десять років, і всі вороги фонетичного правопису вмовкнуть, бо самі переконаються, що він єдиний усуне неписьменність із школи“ — і це була правда. Ці слова нагадало собі 1903. р. громадянство в Чернівцях, влаштовуючи тепле свято з приводу десятиліття введення фонетики у школі. „За нас працює час, він прожене всі хмари, що нависають над проблємою т. зв. „праруської мови“ (мовляв, українська мова витворилася не, як усі славянські мови, з праславянської, а проходила ще крізь решето т. зв. праруської, нібито спільної для всіх східньославянських мов!), і в нас тепер (1923. р.) крізь ті хмари пробилося багато світла“ — і це правда, теорія про т. зв. праруську мову вже сильно захиталася… Як усякий добрий педаґоґ, він носив у серці віру в людей, і зазнав нераз із цього приводу багато розчарування. Але ж із повною обєктивністю, як воно повинно бути в доброго вчителя, брав усе й оцінював людину цілу й ніколи не відмовляв їй того, що в ній було доброго, дарма що та людина могла його і скривдити і таки нераз і скривдила (на це багато прикладів!). При цьому — заподіяної кривди, чи образи ніколи не памятав. Політичних противників, тих, що з ним не погоджувалися в справах наукових, чи педаґоґічних — шанував, коли їх думки виходили з переконання, коли противник їх продумав, мав за собою
18
