працю. Багатьом людям зробив багато добра, головно тим, що вірив у їх добру волю, здатність, патріотизм — і саме в імя цих прикмет. Але ж вдячности ніколи не жадав (глибокі його слова: „Ніякої вдячности не треба; зробив я що добре, зроби ти иншому!), бо ж нема більшої приємности для людини, як — допомогти комусь, зробити комусь добре. Здисциплінований у громаді, він не заплющував ніколи очей на великі хиби в орґанізації праці — шкільної, чи громадської („товариства на те, щоб один хтось міг і мав право працювати…“). А квієтизм, нахил звалювати увесь тягар на инших — невимовно його болів, і з цим нашим недостатком він як-найбільше боровся. Політичні успіхи засліплювали наших людей, або, як висловлювався проф. Стоцький, іх деморалізували, і це виявлялося в застою у праці — народній і шкільній. Він, що не знав відпочинку, здобував для українського народу на Буковині нові й нові позиції, головно на полі шкільництва, тяжко відчував цей застій і дав вислів цьому свойому почуванню у промові на загальних зборах „Української Школи“ 2. жовтня 1910. р. Він зазначив, що все тепер залежить від нас самих, що, мовляв, „зробимо, те будемо мати, особливо щодо шкільництва“, що нам „нічого покладатися на послів, інспекторів, уряд, бо настали часи, що не порадить нам ніхто, бо тепер рішає сила“; він підніс „велику безчинність, особливо на так важнім полі, як шкільництво“, підмітив, що ми все „чекаємо на чиюсь поміч“, а тимчасом нам треба не лише „потрібне собі придбати, але мусимо також боронити й того, що маємо, бо й це загрожене“; з гіркістю зазначив, що настали часи, коли ніхто нічого не хоче („5000 К нагороди лежать у Виділі Краєвім для тих учителів, що займалися б курсами неграмотних, ненарушені!“)…, а з усього цього виходить таке вражіння, „що наша інтеліґенція та взагалі нарід наш не доросли ще до того, щоб правили самі собою, що наш загал усе дивиться ще вгору і жде чогось від когось, жде якогось кнута, а він, той кнут, уже недалеко, він уже за дверима…“; нам, мовляв, слід „вибирати одне з двох: або той кнут, або — до праці, до такої праці, щоб той кнут оминув нас і не гуляв по наших спинах…“ (розбиття наше. В. С.).
Літописець тих часів розповідає про велике вражіння, яке зробила на вчительство ця промова. Але ж, як події незабаром виявили, справи не поправилися… Хто знає передвоєнні часи на Буковині, той не може заперечити, як багато зробило народнє вчительство для національної справи в тому краю. Але ж таки за далеко вже було зайшло політиканство в його лавах. Самопевність, що ось, мовляв, ми, вчителі — підстава всього національного життя, так врізалася була у свідомість загалу вчительства, що не так уже
19
