Дня 18. лютого ц. р. минуло пів року, як не стало проф. Степана Смаль-Стоцького. Українське громадянство болюче відчуло цю велику втрату. На це вказують статті, поміщувані з приводу його смерти в нашій пресі. Не було часопису, не було журналу в Галичині, на Буковині, на Закарпатті, на ближчій, чи дальшій еміґраціі, за Океаном, на Далекому Сході, щоб не було згадки про покійника та його історичної ваги заслуги для украінського народу. Не відомо тільки, чи відмічено смерть дійсного члена Українськоі Академії Наук у Києві на Наддніпрянщині, чи, хоч у найголовніших рисах, зазнайомлено тамошнє українське громадянство з діяльністю проф. Степана Смаль-Стоцького. Та коли й були які згадки в тамошній пресі, то, міркуємо, образ покійного академіка скривлено. Бо ж усе його минуле, вся його праця, і на громадському і на науковому полі, йшла не тими шляхами, які вказують українському народові там, на сході; висновки, до яких у своїй праці покійний доходив, далеко відбігають від того, чого вимагають від науки в Москві.
Як тяжко було українському громадянству погодитися з тим, що проф. Степан Смаль-Стоцький уже не живе, бо ж воно знало його таким усе молодим, таким рухливим, таким повним життя, енерґії й бадьорости, людиною, що виявляла все як-найширші зацікавлення до всіх справ українського національного життя, дарма що тій людині добігала вісімдесятка — так іще важче було помиритися з тим, що сталося 18. серпня 1938. р. у Празі, українській науці. Це й підносили у своїх доповідях про наукову і громадську діяльність покійного референти на жалібних академіях, що їх улаштовували з приводу смерти акад. Смаль-Стоцького українські наукові
3
