вати, а взагалі — шкільні підручники не відповідають потребам шкіл, більшість учителів держиться передпотового правопису ще з часів перед Осадцою, з цього погляду в школі і в підручниках неописни́й хаос, і немає виглядів на поправу, бо краєвий уряд слухається того, що скажуть москвофіли, чи румуни, число учнів-українців із року на рік паде, багато переходить до румунської національности, народові загрожує, що незабаром не матиме нових і свіжих лав своєї інтеліґенції, середні школи німецькі, а тимчасом румуни мають уже свою ґімназію в Сучаві, багато румунів учиться в Радівцях і в Чернівцях — за всяку ціну треба добитися хоч однієї своєї ґімназії (в Кіцмані), або українських паралєльних кляс при чернівській ґімназії…
I всі ці справи виповняють працю нового товариства, головно ж його — молодого, енерґічного голови. Боротися з усіма цими недостачами було тяжко, дуже тяжко, бо ж і політичне становище українців у тому часі було невимовно важке. 3 поділеними на два ворожі табори українцями, при великих тодішніх іще впливах москвофілів, яких усе підпирали румуни — ніхто не числився. Треба було здобувати позицію за позицією. Кожна й найменша здобута справа уважалася за великий осяг (н. пр., іменування першого інспектора-українця на чисто-український кіцманський повіт 1890. р. викликало невимовну втіху). Стало легче, коли українці почали здобувати політичні впливи, і 1892. р. проф. Стоцький дістався послом до буковинського сойму — одної трибуни, звідкіля можна б боронити прав українського народу у школі, стало більше.
Передусім треба було подбати про поукраїнщення шкільних підручників, і — перевести до шкільного вжитку фонетичний правопис. Голова „Руської Школи“ мав за собою українське вчительство, зорґанізоване в тому товаристві, професор української мови на університеті дав для цієї справи своє імя вченого. Довголітня боротьба професора Стоцького за фонетичний правопис для школи, принятий С. Желіховським для українсько-німецького словника (1886), боротьба, що тяглася цілих сім років, теперішньому поколінню незрозуміла. Незрозуміла в ній та завзятющість та ті некультурні форми боротьби, що їх уживали противники проф. Стоцького й фонетичного правопису. Цікавих відсилаємо до тодішніх москвофільських часописів (1887—1893). А сам хід боротьби найде кожний у статті проф. Стоцького, присвяченій памяті його приятеля і співавтора багатьох його граматичних праць та співборця за фонетичний правопис для школи — проф. Федора Ґартнера (Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, т. CXXXVI—CXXXVII, Львів,
7
