Що-сь ду́же зла́я хуртови́на на насъ наляга́е;
Сповида́йтесь, браты́, милосе́рдному Бо́гови,
Сы́нёму море́ви, и мени ота́ма́нови кошово́му!
Въ сы́нѣе мо́ре впада́йте,
Війська коза́цького не губи́те!“
То козакы́ те́е зачува́лы,
Та й вси замовчалы:
Во въ грихахъ себе́ не знавалы.
Тільки обизва́вся пи́сарь військо́вый,
Коза́къ лейстровы́й,
Пы́рятинскій попо́вичь Олексій:
„До́бре вы, бра́тця, у́чыните,
Мене́ са́мого возьми́те,
Мени́ чо́рною кита́йкою о́чи завяжи́те,
До шы́и би́лый ка́мень, причепи́те,
Та й у сы́нѣе мо́ре зопхни́те!
Неха́й бу́ду одынъ погибаты,
Козацького вийська не збавляти!“
То козаки́ те́е зачува́ли,
До Олексія попо́вича слова́ми промовля́ли:
„Ты-жъ святе́е письмо́ въ ру́ки берешъ, чита́ешъ,
Насъ просты́хъ люде́й на все до́бре науча́ешъ:
Якъ же найбільше одъ насъ на собі гріхівъ маешъ?“
„Хоча́ святе́е письмо́ я чита́ю,
