Ажь небо блакытне шырокымы бье,
Спочыне на сонци, його запытае —
Де воно ночуе? — Якъ воно встае? —
Послухае моря що воно говорыть? —
Спыта чорну гору — чого ты нима? —
И знову на небо, бо на земли горе,
Бо на ій, шырокій куточка нема
Тому хто все знае, тому, хто все чуе:
Що море говорыть, де сонце ночуе —
Його на симъ свити нихто непрыйма:
Одынъ винъ межъ нымы, якъ сонце высоке;
Його знають люды — бо носыть земля....
А якъ бы почулы що́ винъ, одынокый,
Спива на могыли, зъ моремъ розмовля —
На Божее слово воны бъ насміялысь,
Дурнымъ бы назвалы, одъ себе прогналы:
Нехай по надъ моремъ, сказалыбъ, гуля.
Добре есы, мій Кобзарю!
Добре, батьку, робышь,
Що спиваты, розмовляты
На могылу ходышь!
Ходы соби, мій голубе,
Покы не заснуло
