Зостринутця жовти пискы
И чужіи люды,
Зостринетця зима люта....
А той — чы зострине,
Що пизнае Катерыну,
Прывитае сына?....
Зъ нымъ забула бъ чорнобрыва
Шляхы, пискы, горе:
Винъ, якъ маты, прывитае,
Якъ братъ заговорыть....
Побачымо, почуемо!
А покы — спочыну,
Та тымъ часомъ, роспытаю
Шляхъ на Московщыну. —
Далекый шляхъ, паныбраты!
Знаю його, знаю!
Ажъ на серци похолоне,
Якъ його згадаю.
Попомирявъ и я колысь,
Шобъ його не мирять!
Росказавъ бы про те лыхо,
Та чы то жь повирять!
— Бреше, скажуть, сякый-такый!
(Звычайно, не въ очи)
