широкої громадської роботи, дістала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замість родинного життя, „нового побуту“ вона дістала безконечні дрібненькі сварки і, можна сказати, цілковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки — а служки вона не мала не тільки тому, що їй бракувало коштів, а і тому, що Валентин „був рішуче проти служки“ в „його домі“ — бо, не маючи служки і маючи двох маленьких дітей, Леся не може збігати навіть до кінематографу.
„Ах ти Валю, Валю!“ — знову з болем подумала Леся.
Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвічі безпорадніш і навіть нещасніш за неї, вона вже бачила, нарешті, що він може тільки стояти їй на перешкоді. Коли в ній ще живе дух неспокою, то в нім він давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дітвору, то він тепер здібний тільки плодити. Належачи до тих молодих людей післяреволюційного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органічно не могла стати ні покірною міщаночкою, ні людиною, що в ній любов до чоловіка ніяк і нічим не кореґується. Свою любов до Валентина Леся кореґувала, і тому не дивно, що в останні півтора роки вона стала відчувати цю любов як мало не нещастя, як, у всякому разі, добровільне рабство.
Прокинулась Нелічка і заплакала. Леся підійшла до ліжка.
