волів і коров не забрав-єм, та й сидіт собі тихонько. Або ліпше собі погадайте, чим я вас буду ховати? Чикаєте тої смерти, як каня дощу, все „Божечку, Божечку, найди мині смерть“, а то все на мою голову…
Баба хотіла заплакати, але закашлялася.
— Біг-ме, оглухну — казав Дмитро.
— Мой, ти шибинику, чого ти чіпаєшси грєдок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навіки…
І почав бити хлопця.
Діти зверещали, баба не переставала кашляти.
— Та на цу хату птах би не сів — говорив Дмитро.
— Але чого ти до дітий прискіпавси, а вони шо винні, шо чоботи здривіли?
— Ти, суко, поналіплювала-с їх та поначинювала, та ще гавкаєш за ними? Я вас усіх поріжу…
Підняв чобіт з-під лави і почав ним жінку бити. Врешті затягнув на себе кожушину та й виходив із хати.
— Аби я не діждав вертатиси до цеї хати — сказав уже на порозі.
— Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, шо я піду з дітьми дес на край світа?… навздогін сказала йому жінка.
Дмитриха топила в печі. Диму напхалося повна хата і вона все втирала сльози. Дим очі виїдав.
Баба на печі стогнала.
