— Дай суда, борзенько, аді, дєдя йде та скаже, шо тобі ще у голові дівоцтво.
Катрусю поклали на віз, аби везти до лікаря. Мама, плачучи, підкладала їй подушку під голови.
— Бодай я вже не дочикав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав віжки від однокінки і аж чупер собі микав зі злости.
— А ти, розпаднице, памнєтай, шо, як я гроші задурно по дохторях розсію, та й ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохторь. А відки-ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дідька рогатого?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой, не годен. Наймив-єм фіру, та ліпше вже відвезти на могилу та вівернути та й збутиси. Боже, Боже, шо це мене найшло цеї днини. Ну, ганциґо, тіпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виїхав за ворота.
На вулиці Катруся цікаво розглядалася. Від осени багато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Николай пошив на́ново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювалася на всі боки.
На полю люди орали, сіяли. Жайворонки над ним співали. Чорна рілля розсипалася під сонцем.
Катруся почервоніла і все собі гадала:
— Маю в Бозі надію, шо підведуси, шо ще
