весни не стратю. Зараз таки найду собі роботу… Боже, Боже, найди мині лік!
Певна була, що весни не стратить. Тато сидів на переді і довго мовчав. Врешті почав говорити.
— Аді, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!
Звернувся до Катрусі.
— Скажи ти мині, дівко, шо я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й ні житя, ні смерти. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобі лік, тоби-м шукав, а так, шо я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! І тобі ліпше, нам ліпше…
Катруся плакала.
— То, небого, нема шо плакати, лиш таки шо правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, ніби то не однако в земли гнити? Яке сегодни легке житє, то ліпше вмерти та не капарити цілий вік по чужім поли! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старість жиди з хати віженут. Ех, коби-м знав, шо не буде тобі ліку, та й би-х зараз завертавси додому. Добро, шо-то лишило би си на погріб.
Катруся за́ходилася від плачу і кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несміливо подав донці. Ніколи він ще не давав їй ніяких лакітків.
— Не плачь, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не
