АНГЕЛ
Зонечці
Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди і ніхто з бабою слова не заговорив. „Слава-йсу“ — „На віки слава“, лиш кілько бесіди і розмови.
— Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, шо ззіст, та того кута пе́чи, шо залежит. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорит: ци бісе, ци чорте! Таки не варт старому жити та й решта!
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка:
— То, стара, так є, шо моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…
— Ей, старий, старий, то-то-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м…
Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
