— Та ти гадаєш, старий, шо хтос за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодни діти, такі діти, шо аж у п'єтах постиває! Але-с дурний, біг-ме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодни і обідцу за тебе ніхто не зробит.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка.
— Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідец був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабули! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла.
Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
— То в старого, біг-ме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, шо встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мают свої діти та мусе за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Не дурно якис вігадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
— Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила д'смерти́. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогос жєлувала.
