Виймала червоні чоботи.
— Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. На́, каже, Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти мут шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то Бог знає, ци я вперед умру, ци ти!
Баба заплакала.
— Не журітси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, шо лиш один Бог знає, але таки не вмер без свічки.
На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
— Ой, діти, діти, то-то-м си вас набавила та напістувала! Бувало біжу з міста на́-голову, а все мині на гадці, шо вони там діют самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдут протів мене, ледви землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожут, аби борше додому, а вони зіпрут, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирают та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…
Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
— Ой, ти голаку, все ще смієшси з старої баби. А як баба постаріласи, а ти все молоденький, все
