собі, лишень ішов із правого боку і тримав дишель, якби під пахою. І кінь і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм лучалося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де будяк забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван із пересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжит, коли овес поїдає…
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув будяк дальше. Як не міг будяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і встаючи казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобов панькатиси…
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, якби два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лишень хатчину завалену. А всего маєтку лишив йому тато букату горба, щонайви-
