щого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком на верх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але відай ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечером оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражит, але не пражит, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм на верьх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кождого волоска просік, та й так ми солено в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрец дунув на мене, але такий легонький, шо аж! А підіт же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати — гадав-сми, шо минуси!
Від цеї пригоди Іван ходив все зібганий у поясі, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі.
