Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав все, що мав. Сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусів вкінці уступити.
Спросив Іван ціле село.
Стояв перед гостями, тримав порцію горілки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити.
— Дєкую вам файно, ґазди і ґаздині, шо-сте ні мали за ґазду, а мою за ґаздиню…
Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів навперед себе і хитав головою, якби молитву говорив і на кожде її слово головою потакував.
То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь з води і покладе його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі, фосфоричні звізди. Блимає той камінь мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар води, як гнітив його від віків. Глядить з берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою кованою з ниток сталевих, і договорював:
— Та дєкую вам красно́, та най вам Бог даст,
