Відійшов до ґаздів і крутив головою.
— Шос би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко ґрешних. Але рівно не дай Боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе вікорінував на старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу та й підеш у ту Гамерику, як жидівка.
— Куме Іване, а лишіт же ви собі жінку, таже вона вам не воріг та й дітем своїм не воріг, та й єї банно за родом та й за своїм селом.
— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріт ані дзелень! То єї банно, а я туда з віскоком іду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в груди.
— Озміт та вгатіт ми сокиру отут у печінки, та може той жовчь трісне, бо не вітримаю! Люде, такий туск, такий туск, шо не памнєтаю, шо си зо мнов робит!
— А проше, ґазди, а озміт же без царамонії та будьте вібачні, бо ми вже подорожні. Та й мині старому не дивуйтеси, шо трохи втираю на жінку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би ніколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, письменні, та як дістали якес письмо до рук, як дістали якус напу, та як підійшли під стару, та й пилили ні, пилили, аж перерубали. Два роки нічо
