в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як ні дотиснули, як-єм видів, шо однако ні мут отут на старість гризти, як не піду, та й єм продав все шо до крішки. Сини не хотє бути наймитами післі мої голови та й кажут: „Ти — наш тато, та й заведи нас до землі та дай нам хліба, бо, як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси“. Най їм Бог помагає їсти тот хліб, а мині однако гинути. Але, ґазди, а мині переломаному до ходів? Я зробок — ціле тіло мозиль, кости дрихлаві, шо заки їх рано зведеш докупи, то десіть раз йойкнеш!
— То вже, Іване, пропало, а ви собі туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усі за вами підемо. За цим краєм не варт собі туск до серца брати! Ца земля не годна кілько народа здержєти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен і вона не годна, обоє вже не годні. І саранчі нема і пшениці нема. А податки накипают; шо-с платив лева, то тепер п'єть, шо-с їв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, шо з тих рук ніхто нас не годен вірвати, хиба лиш гет іти. Але колис на ці земли буде покаяніє, бо нарід поріжеси! Не маєте ви за чим банувати!…
— Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, шо нарід поріжеси. А тож Бог не гніваєси на таких, шо землю на гиндель пускают. Тепер нікому не траба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани, шо за
