Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/128

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Цілувалися. Стара впала Іванові на руки, а він казав:

— А то ті, небого, в далеку могилу везу…

Але цих слів вже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з-помежи гострих мечів повіяв і всі голови мужиків на груди похилив.

 
IV

— А тепер ступай собі, стара, межи ґаздині та пилнуй, аби кожду своє дійшло та напийси раз, аби-м ті на віку видів п'єну.

— А вас, ґазди, я ще маю на два ґатунки просити. Дес може сини пустє в село на пошту, шо нас із старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си, так як сегодне, зійшли на обідец та віказали очинаш за нас. Може Пан Біг менше гріха припише. Я гроші лишу Яковови, бо він молодий та й слушний чоловік та не сховає дідів ґрейцір.

— Наймемо, наймемо і очинаш за вас вікажемо…

Іван задумався. На його тварі малювався якийсь встид.

— Ви старому не дивуйтеси та й не смійтеси з діда. Мині самому гей устид вам це казати, але здає ми си, шо би-м гріх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, шо я собі на своїм горбі хресток камінний поклав. Гірко-м го віз і гірко-м го на верьх вісажував, але-м поклав. Такий тєж-