Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/129

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кий, шо горб го не скине, мусит го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити.

Стулив долоні в трубу і притискав до губів.

— Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у світ. Банно ми за найменшов крішков у селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную.

Очі замиготіли великим жалем, а лице задрижало, як чорна рілля під сонцем дрижить.

— Оцеї ночи лежу в стодолі та думаю, та думаю: Господи милосерний, ба шо-м так глібоко зогрішив, шо женеш ні за світові води? Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Нераз, як днинка кіньчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком хліба, а я буду все працувати, хиба би-х не міг ні руков, ні ногов кину́ти…

— Потім такий мене туск напав, шо-м чиколонки гриз і чупер собі микав, кочєв-єм си по соломі, як худобина. А потім нечисте цукнулоси до мене! Не знаю, і як і коли вчинив-єм си під грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але Господь милосерний знає, шо робит. Нагадав-єм собі за свій хрест та й мене гет відійшло. Ий, як не побіжу, не побіжу на свій горб! За годинку вже-м сидів під хрестом. Посидів, посидів довгенько та й якос ми лекше стало.