— Аді, стою перед вами і говорю з вами, а тот горб не віходит ми з голови. Таки го вижу та й вижу, та й умирати буду та й буду го видіти. Все забуду, а єго не забуду. Співанки-м знав та й на нім забув-єм, силу-м мав та й на нім лишив-єм.
Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі.
— Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минули. Будькотрий молодий най вібіжит та най покропит хрест свіченов водицев, бо знаєте, шо ксьондз на гору не піде. Просю я вас за це дуже ґрешно, аби-сте мині мого хреста ніколи не минали. Буду за вас Бога на тім світі просити, лиш зробіт дідови єго волю.
Як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу.
— Іване, куме, а лишіт же ви туск на боці, гет єго відкиньте. Ми вас все будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте натарапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренца-сте не порунтали. Ой, ні! Мут вас люде нагадувати та й хреста вашого на світу неділю не минут.
Отак Михайло розводив Івана.
— Вже-м вам, панове ґазди, все сказав, а тепер, хто ні любит, та тот буде пити зо мнов. Сонечко
