— Дєдю, чуєте, то вже чєс віходити до колії, а ви розспівалиси, як за добро-миру.
Іван витріщив очі, але так дивно, що син побілів і подався назад. Поклав Іван голову в долоні і довго щось собі нагадував. Встав із-за стола, підійшов до жінки і взяв її за рукав.
— Стара, гай, машір, инц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцки та й підемо панувати.
Вийшли обоє.
Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Якби хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, якби горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач. Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило. А Михайло ймив Івана за-барки і шалено термосив ним і верещав, як скажений.
— Мой, як-єс ґазда, то фурни тото катранє з себе, бо ті віполичкую як курву!
Але Іван не дивився в той бік. Ймив стару за шию і пустився з нею в танець.
— Польки мині грай, по-панцки, мам гроші!
Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, якби не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх із хати.
На подвір'ю Іван танцював дальше якоїсь польки, а Іваниха обчепилася руками порога і приповідала:
