Мама: А то стариґан, вже би худібку обійшов, а він сидит у попелі та санки віроб'єє. А потім, сновида, лізе в сніг та й кашлає і спати не дає.
(Іванко зсувається з печі, в одній руці великий ніж, а в другій друга поперечка від саночок та крізь плач):
Іванко: Чікайте, чікайте, не куп'ю вам червоних чобіт д'Великодню.
Мама: (Усміхається). Не треба мині твоїх чобіт.
Марія: Та най майструє, мамо, бо ме ландувати лавицами та павуків шукати та й стіни обшуровувати.
Мама: На! Майструй, але якби-х ті надворі вздріла, та й амінь ти зроб'ю.
(До Марії)
Мама: Але всему то ти, сивуле, винна, бо даєш му чоботи, а воно плентаєси по надвірьку.
(Іванко сідає серед хати та й теше другу поперечку).
Мама: Дівко, ня, може би-с собі найшла яку роботу? Вішиваєш та вімережуєш як безробітна.
Марія: Таже в зимі нема сапаня, не знати, шо робити?
(Прикладає плечика до рукавів)
Марія: Дивіт-ко си, як файно!
Мама: Файно, файно, але чєс корови доїти.
(Виходить).
Іванко: Маріє, пусти надвір, лиш трошки.
(Злізає з печі з готовими санчатами).
