Сторінка:Твори (Стефаник 1942).pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Вертають до мене помучені і без нічого — як мужики з лану.

І я смутний дрімаю на хмарах.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

А як грім трісне, то я здіймаю чоло вгору на́ново.

І лечу, лечу на чорних хмарах…

Золотою стрілою прорізую світляні висоти.

В чорний чупер ховаються звізди, як у чорну хмару.

Студені хмари від моїх очей теплим дощем спускаються на землю.

Але сонця дійти я не годен.

І падаю з високости вдолину.

Як старий жовнір дерев'яними ногами блукає, так я блукаю.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

А крила гояться і я знов лечу до сонця, до щастя.

І знов ріжу зводи небесні і падаю.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Я був щасливий.

Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя — я був щасливий.

А тепер на ті очі смерть долоню поклала.

А я шукаю щастя під небом і падаю…