ПІДПИС
Мала Доця ходила лавою поза плечі ґаздів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було мляскання губів, як ґазди мочили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кождого, чи добре пише.
— Доцю, ня, а подивиси, як воно віглєдає?
— Ще чепірнате, таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.
І ґазда пхав олівець в рот і зачинав знов писати.
— Ануж-ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, шо я написав.
— Павло Лазиренко.
— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаст?
— Хто вчений, та й кождий.
І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
