— Ануж-ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівець.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі ґаздів; її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
— Мой, ґазди, та лишіт трохи на завтра, таже груди вам потріскают.
Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.
— Вішукав-єм вам добро, та й маєте мині подєкувати, а Доци маєте дарунок купити.
— Та хто вас на таке вгараїв?
— Біда мене на це нарадила.
— Яка біда?
— Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
— Таже всі знаєте, шо-м на горівку не в'єзав землю по банках, бо би ні Бог скарав. Але стара мене запхала.
— Як стара?
— Ви мой і молоді і вчєтеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: „Мой, старий, таже муки нема лиш зо дві мищині в мі-
