них. Та хмара пливе до його чола, гладить його і простужує…
Продер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав:
— Аді, це ангели перед смертев показуютси. А як він гадав, а каганець утік з-перед очей.
Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрижить і усіляке зілля до себе клонить, аби з нього води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вдержати, бо палить його спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, а він падає на ниву, а вона його на вуголь спалює…
Каганець випровадив його з того світа.
— І не раз та й не два я на поли без води погибав, у Бога все записано!
І знов запався.
Поконець стола сидить його небіжка мама та й пісню співає. Потихо та сумно голос по хаті стелиться і до нього доходить. То та співанка, що мама йому маленькому співала. І він плаче і болить у серцю і долонями сльози ловить. А мама співає просто в його душу і всі муки там з тим співом ридають. Мама йде до дверей, за нею і спів іде і муки з душі.
Та й знов каганець показався.
— Мама із того світа має прийти та й над своєв дитинов має заплакати. Таке Бог право їм відав.
Ноги тріскали від студени, він хотів на них ко-
