жушанку накинути та й серед того очі йому згасли.
Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови доторкають. Голова йому розскакується, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них і падають йому на голову і ранять…
Роззявив очі страшні і безпритомні.
— Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні та й я все не вітєкав. Прости мині, Господи милосерний.
І на́ново скотився у пропасть.
З гори, з височенної високости снопи ячмінні кербутом на нього падають. Падають і закидають його. Остина лізе в рот, у горло. Палить червоними іглами і вся коло серця сходиться і пече пекельним вогнем і ріже в саміське серце…
Розвів очі вже мертві і безсвітні.
— Мартинови не давали заробленого ячменю і той ячмінь мині смерть робит.
Хотів крикнути на діти, аби Мартинові ячмінь віддали, але крик крізь горло не міг продертися, лиш гарячою смолою по тілі розходився. Вивалив чорний язик, запхав пальці в рот, аби голос з горла вивести. Але зуби кланцнули і заціпилися і пальці затисли. Повіки впали з громом.
Вікна в хаті отворяються. До хати всотується біла плахта, всотується без кінця і міри. Ясно від неї, як від сонця. Плахта його уповиває, як маленьку дитину, вперед ноги, потім руки, плечі. Туго. Йому легонько, легонько. Потім залізає
