Здоймалися і падали.
А ніч клала їх в сон, як каменів, одного коло одного.
Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.
Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.
|
|
Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.
З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чувства. А як сонце родилося в крови і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.
Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамино слово.
І став сильний і гордий. Вітер нагнув д' ньому всі квіти.
Ступав своєю дорогою дальше.
|
|
Вона, як полотно, під ним угиналася.
Минав усі ворота, білі вікна помикали.
І знов людей побачив.
Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.
Вогонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.
Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.
Всі в білих сорочках, як на Великдень.
