чесала воли, але аби давала по́зір на чоботи, бо десь пес може затягнути. В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми.
— Діду, ви забудете говорити, — казали люди.
— Моя верства вімерла і на во́йнах погибла, я не маю з ким говорити.
Як вернувся додому, то їв або хліб з часником або солонину, як не було посту. Солонини в коморі стояло три бочці. В одній трилітня, жовта і м'яка як масло, це дідова бочка, в другій дволітня, пів-жовта, пів-біла, це бабина бочка, а в третій сьогорічня біла, як папір, це була дитяча, бо діти лиш свіжу солонину любили. По обіді дід ішов дивитися до волів, потім викидав чоботи і чобітки на стрих і йшов під вишню спати. Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно. Ніколи його зуби не боліли, ані ніяка слабість не терла і ціле життя не бачив він коло себе ворожки.
Баба Дмитриха то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно, а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї.
— Оце то старе доробало, гадає, шо го цулувати буду.
І плювала і йшла до воріт або над став шукати
