жінок, ласих на розмову. А дід вертав до своєї роботи і бурмотів під носом:
— Видко діло, шо вже постаріласи; і лице, як шкіра на старім чоботі, і волосє, як молоко, а язик не постарівси. Сто корців на днину перемолока би та й ще би дивиласи, чи нема де других сто…
Бабі не дав Бог доньки. Вона все надіялася за молодих літ дівки і старала для неї віно. Доньки таки Бог не дав, а баба наткала та нашила тілько, що грядки під полотнами та коверцями вгиналися. Дід нераз аж говорив зі злости, кому вона тілько катра́ння нашиває та натикає.
— Іди, старий, іди, не говори мині, бо я твоє дрантє, шо черваки на стриху переїли, кину у вогонь. Лиш ти мині втерка́йси до моїх грєдок та й я зайду та й твої плуги і вози всі у піч!
Дід скулювався, як воробець, і тікав від баби, бо де ж він годен з бабою на край вийти! А баба сідала собі на лаву проти грядок і говорила сама до себе:
— У кожді перекладині є всего однако, там, і там, і там. Кожда невістка най собі о́зме хоть цу, хоть ту, бо кожда однака. А п'єта перекладина на церькву за старого і за мене, цеї не́руш мині жадна, бо би-х руки обтєла!
В неділю пополудні приходили до баби всі невістки з внуками. Такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина. Баба садила їх за стіл,
