давала сьогорічньої солонини і балакала з ними і кудкудакала, як квочка між курятами.
— Як умру, то кожда собі заберете одну перекладину з грєдок, бо кожда однака, бо ви в мене однакі — мої діти. Але, якби дід аж по ми́ні умер, то аби-сте жадна не важилиси нитки взєти. Він би так забанував, шо би зараз умер. Та й чоловікам наказуйте, аби вони єму із поду найменшої крішки не брали, бо він то так любит, шо без того днини не годен бути. Вони би єго зарізали. Най Пан-Біг сохранит! А як я вмру, то маєте всі штири надо мнов голосити чудними голосами, красними словами! Та й дід як умре, та й єму маєте голосити ще красніщими голосами, ще чуднішими словами. Він вам лишит гро́ший, шо мете гратиси в них…
Баба плакала, а невістки собі плакали, потім баба кожду цілувала і вела до другої хати показувати кове́рці. На подвір'ю гралися з дідом внуки, кождий мав від баби булку або яблуко і пильно дивився на яворовий, старий ярем. Дід показував їм на ярмі різьблені плуги, воли, погоничі і казав, що вони також незабавки будуть іти в поле орати.
Як сонце заходило, то невістки з внуками йшли додому, а баба їх виводила за ворота і там ще довго з ними говорила.
А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів з ними через горо́д. Баба Дмитриха все носила йому обідати і ве-
