Базьо і сам побачив, що трохи перебрав мірку і найшов у тій книжці такі слова:
„Кто сей лист при собі має або часто читає, з приліжностею слухає або переписує, той сподобиться ласці Божой… В котрім домі той лист находиться, там ані вогонь, ані вода, ані гром, ані ніякая злая річ зашкодити не може“…
Це трохи додало духа і Базеві, і бабі, і невісткам. Вони зараз дали дякові гроші, аби їм тоту книжку купив. За бабою і невістками подалися всі жінки з села і подавали дякові гроші, аби і їх хати були заасекуровані від вогню і грому. Дяк книжки накупив, ще й нову бунду собі справив за одним заходом і нову порцелянову люльку. Потім щонеділі читав тоту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горілку і колач, аби мав чим закусити. Вже небагато йому хибувало, аби всі хати обчитати, бо лишилося лишень кілька бідних хаток під лісом, як Базьо заслаб. Кинуло його в дрощі, потім у гарячку, потім, уповідають люди, що з рота вийшов маленький, синій вогник, і Базьо Богові віддав свою душу. Відай горілка в нім запалилася. Досить того, що всі жінки за ним плакали і голосили, як за братом рідним.
Баба Дмитриха недовго банувала, бо сама восени пішла за дяком у ту далеку дорогу. Дід Дмитро таки не попасав довго без баби, бо й собі на весну помандрував на могилу.
Люди за них давно забули, бо то вже не нині,
